12.08.2026
Друзі, ми хотіли б познайомити вас зі спогадами колег про період роботи центральної районної бібліотеки в 1985–2008 роках, який пов’язаний зі старою локацією на вул. Освіти, 14-А. Багато про що ви вже знаєте з фактів про книгозбірню того часу, а сьогодні пропонуємо зазирнути за лаштунки професійного життя і поглянути на світ очима бібліотекарів. Спогадами продовжують ділитися наші дорогі корифейки Світлана Гула (С. Г.), Світлана Молчанова (С. М.), Наталія Шевчук (Н. Ш.) і Віра Волинчук (В. В.) та разом з іншими згадують про час, коли вони переступили поріг бібліотеки, і про те, що було далі.
СРОДНА ПРАЦЯ
В. В.:
Пам’ятаю, як уперше прийшла до бібліотеки. Мене зустріли добрі, щирі, залюблені у свою роботу колеги. Я навіть здивувалася, як тепло мене прийняли. Орися Іванівна, яка очолювала наш колектив, довірила мені роботу в читальній залі. І пішло-поїхало! Найкращі читачі, творчі зустрічі, сценарії літературно-музичних вечорів, гра в самодіяльних театральних сценках… Творча робота в колективі однодумців, які згодом стали для мене наче справжньою родиною, приносила відчуття, що наша бібліотека – найкраща у світі. Про кожного зі співробітників, навіть тих, хто пішов, залишилися якісь такі дуже теплі спогади. Дійсно, усі злагоджено працювали і йшли із задоволенням на роботу. Нам місяць не платили – ми ходили, нам два не платили – усе одно йшли. Була якась така вже… ну, чи любов до цієї роботи… чи що… Як за Сковородою: «Сродна праця». Ми не озиралися на гроші. І жили цим.
Часи були сутужні. Діти маленькі, в магазинах черги… Доводилося постійно викручуватися. Був час, коли наче зарплата була нормальна, але не було чого купити взагалі. Це 90-ті роки – мільйони купонів і тотальний дефіцит усього: як промтоварів, так і продуктів харчування.
С. М.:
У мене, як зараз пам’ятаю: 40 карбованців авансу, 50 карбованців зарплати. Але переважно нам платили регулярно. А ось дефіцит був страшенний. Важко було в тому плані, що дитина маленька, а не можна купити мила, прального порошку (він, до речі, один-єдиний був – «Наталка!»). Такі черги стояли, а давали по одній пачці. Нічого, вижили.
Н. Ш.:
Я настільки любила свою роботу, що мені здавалося, що взагалі кращої немає. Я кажу: перші мої сорок років з сорока шести – це практично казка. Ми навіть для себе робили багато різних заходів. От зараз у нас дуже мало чогось для себе є. Переважно працюємо на читачів, а такого, щоб саме для себе… А тоді ми і про себе не забували. У нас такі ювілеї були, з такими сценаріями, із такими виставами й концертами! Це було щось неймовірне.
На фото: Святкування Великодня.
Обрядовий танець “Царівна” (квітень1993 р.)
І ті наші дні бібліотек, коли ми виїжджали на відпочинок… Скільки таких подорожей було! Де ми тільки не були! У Пархомівці, в Буках, у Качанівці, в “Українському селі” Бучанського району… Ці подорожі дуже об’єднували колектив. А ти навіть міг когось взяти. Могли взяти дитину свою. Я часто брала свого чоловіка. Ну, всі як одна сім’я! Не голосно сказано, не пафосно. Дійсно сім’я.
С. М.:
Наші діти росли на очах у колективу. На бібліотечні заходи ми приходили сім’ями. Пам’ятаю, Павло в мене вже підріс, і ми всі ходили на заходи клубу «Народна криниця», який вела Світлана Гула. То я з ним приходила. Йому було цікаво. Він дуже любив «козацький чай». Там навіть є ці фото, де він малий, йому там скільки, чотири-п’ять рочків, такий у вишиванці, танцює…
С. Г.:
Ми завжди бігли на роботу з радістю. Мене вітали мої давні працівниці з днем народження. Серед них і головна бібліотекарка по роботі з каталогами Світлана Самійлівна Лугініна, їй зараз 86. Вона каже: «Я зробила альбом із фотографіями про те, як я працювала. Боже, як ми гарно жили! Оці фотографії наших заходів, «Народна криниця», святкування різні… Усе зібрала в один альбом. Чоловік помер, сиджу самотою у чотирьох стінах і тільки й роблю, що переглядаю!»
СПОГАДИ ПРО КЕРІВНИКІВ
С. Г.:
Так цікаво, що за 80 років у нас тільки третя директорка! Євдокія Миколаївна вийшла на пенсію 1985 року й передала свої повноваження Орисі Чухрій, якій на той момент було близько 35. У керівника бібліотечної системи дуже багато адміністративно-господарської роботи: комунікація з бухгалтерією, з адміністрацією. Тож Орися Іванівна в основному була зайнята невідкладними питаннями.
Н. Ш.:
Орися Іванівна – це людина-трудяга, яка сумлінно виконувала свою роботу. Ми це відчували і цінували. Вона не була кар’єристкою, посаду керівника ЦБС обійняла завдяки працелюбності, порядності та людяності. Ми завжди боялися її підвести: особливо під час перевірок, що їй попаде через нас.
В. В.:
Орися Іванівна – великий авторитет. Хоч і сварилася, але її не боялися. Робила справедливі зауваження, на які ніхто не ображався. Найдобріша людина, справедлива, класна і позитивна, із нею комфортно було. Якось вона така дуже-дуже людяна була. Пригадую, як погода трошки погіршується, то вона знає, хто далеко живе, і каже: «Будь ласка, збирайтеся, додому їдьте. Бачите, погода псується? Хто живе ближче, зможете посидіти?» Кажу: «Зможу, я й пішки дійду, а дівчата хай їдуть!”
С. Г.:
Орися, яка нам фактично ровесниця, завжди була з нами на рівних. Пам’ятаю, до нас якось нова прибиральниця прийшла, у неї день народження був, усі допомагають накривати стіл. І вона каже: «Вперше бачу, що директорка бігає, тарілки носить».
На фото: колектив ЦРБ ім. Ф. М. Достоєвського
у читальному залі (2000-ні рр.).
Н. Ш.:
Якщо в нас ремонти, то Орися Іванівна неодмінно тягає стелажі з нами: і столи, і літературу, бо чоловіків тоді в бібліотеці не було.
С. Г.:
У нас постійно відбувалися ремонти: і в нашій бібліотеці, і в бібліотеках-філіях. Ми завжди фізичною силою допомагали філіям, бо у нас був великий колектив, а там – лише по три працівники.
В. В.:
Орися Іванівна казала: «Так, дівки, ану зробіть тут перестановку, щоб красиво було!» А її заступниця, новаторка Галина Іжко, вже: «Дівчата, зробіть ремоделінґ!». То спершу не всі зрозуміли, що то за «ремоделінг». А тоді вже стали допитуватися і зрозуміли: ага, ремоделінґ – це і є перестановка.
Н. Ш.:
Науковою роботою в бібліотеці займалася Галина Іванівна. Вона намагалася робити все як треба, за правилами, за наукою. Вона в цьому плані людина дуже грамотна, по-хорошому амбітна. Прагнула, щоб її працю бачили, цінували, а бібліотеку помічали в місті, визнавали. Орися Іванівна згадувала, що коли брала на роботу собі заступницю, то пані Галина казала: «Я багато знаю, багато можу. А того, чого не вмію, готова вчитися». І ми відчували, що вона хотіла дати нам щось нове, чого ми ще не знали. Вивчала досвід інших бібліотек, усі новинки і часто нам показувала: «Дивіться. Працюйте над собою!»
ЧИТАЧІ ТА ЧИТАЦЬКИЙ ЗАПИТ
С. М.:
На вулиці Освіти розташовано багато студентських гуртожитків, і в ті далекі роки бібліотека була прихистком для студентської молоді. Студенти переважно працювали в читальних залах, багато писали. Читачів було дуже багато. Пригадую, це як субота-неділя – у нас повний зал. Ми працювали у вихідні, коли бібліотеки навчальних закладів не працювали. Тому наш читальний зал був переповнений. Також було дуже багато абітурієнтів. Коли починалася вступна кампанія до вишів, вони всі тут готувалися. Навіть запитували: «А у вас є ще один зал?» То ми часом садили читачів і в методвідділі.
Здебільшого молодь приходила до бібліотеки за програмовою літературою для навчання. Додому літературу ми не видавали. Студенти переважно конспектували з книжок і посібників, бо тоді ж інтернету не було, не було звичних нам сучасних засобів – комп’ютерів, ксероксів, сканерів, смартфонів, штучного інтелекту.
Н. Ш.:
Щодо віку читачів, то в читальній залі була переважно молодь, яка готувалася до вступу або навчалася. У нас практично всі студенти з Київського інженерно-будівельного інституту були, студенти з Київського педінституту. Я добре це пам’ятаю: тривалий час працювала в читальному залі.
В. В.:
Часто згадуємо 90-ті, 2000-ні роки, коли було багато студентів, а мало літератури. То особливо спритні індивідууми вирізали лезом сторінки з книжок. Їм треба складати іспит чи залік, чи курсову, а писати не хочеться. І ти така дивишся: в енциклопедії вирізано, там вирізано, там вирізано… Просто пошесть якась… Доводилося пильнувати.
С. М.:
У часи перебудови особливим попитом користувалася прогресивна література, яку ми нарешті почали одержувати: підручники з ринкової економіки, політології, з новим баченням історії України та її місця у світі. Їхня кількість була обмежена, і отримував їх тільки читальний зал. У читальному залі також була література, яку абонемент не отримував: закони, постанови, довідники, словники тощо.
Потім уже студентам на допомогу прийшли новітні технології: можна було відксерити потрібний матеріал. Перший ксерокс з’явився у нашій бібліотеці у 90-х, і це дуже полегшило студентське життя. Можна було не працювати в залі, а зробити копію і працювати вдома.
Та й щодо інших читачів, потрібна їм література не завжди була в наявності на абонементі. Тому йшли до нас, у читальну залу. У читальні було три тисячі читачів на рік, навіть більше: я рахувала за формулярами, які ми штампували. За тиждень я списувала ручку.
В. В.:
Для відвідувачів читальної зали важливо було отримувати найсучаснішу інформацію, яка друкувалася в періодиці, – чи то статті з ринкової економіки, чи з політики – на різні теми. Інтернету тоді ще не було, і вони могли почерпнути ці знання тільки з журналів та газет. Тож у нас мала шалений успіх картотека газетно-журнальних статей: із неї читачі виписували перелік публікацій за темою, яка цікавить, і бібліотекарі підбирали літературу за складеним списком. Ця картотека була об’ємною, і в ній дуже ретельно розписувалося все, що друкувалося в пресі. Була певна група читачів, яка відстежувала й читала періодику. Вони знали, в який день виходить яка газета, – і в той день приходили.
Н. Ш.:
Якщо у читальному залі публіка була молода й прогресивна, то на абонементі були трохи інакші читачі. Переважно в бібліотеку ходили люди старшого покоління, читали багато. Як правило, це була забезпечена інтелігенція, яка дуже шкодувала за минулим. Одна товаришка бідкалася: «Я могла майже кожного місяця їздити на курорти. Немає такого курорту, на якому б я не була. А зараз я не можу собі цього дозволити!» У мене таке враження, що вони й досі ностальгують за Радянським Союзом.
ВІТЕР ЗМІН. З ГОЛОВИ НА НОГИ
С. М.:
Радянська система стала руйнуватися на наших очах, але якоїсь такої несподіванки не було. Ми, хоч і комсомольці, завжди були трошки крамольними. Та й читали багато. Тож раділи змінам. Розуміння, що до чого було в СРСР, додав Чорнобиль. Він багато чого показав. Це ж якраз 40 років тому сталася аварія на ЧАЕС… Пам’ятаю: Павлові майже рік, я вже мала виходити на роботу з декрету. Травень, вихідні, ми з малим на травичці сидимо, погода така сонячна, і тут мама кричить: «Світлано, бери дитину і бігом додому! Сказали, що якась аварія в Чорнобилі».
Уявляєте, радіація, а нам нічого не казали аж до травня. Це вже постфактум дізналися, за тиждень або за два. Якби за кордоном не здійняли галасу, то ми б і досі не знали. Чи нормально ми це перенесли?! Та хто його знає! Я ходила з сином до лікаря, мовляв: «Що робити?» Кажуть: «Усе гаразд. Зробіть розгорнутий аналіз крові». Я вивезла Павла на місяць до родичів у Вологду. А в основному ми весь час у Києві були. Бо куди поїдеш?!
Н. Ш.:
І ми були в бібліотеці. Як працювали, так і працювали. Тим паче, хто там казав правду?
С. М.:
Мені хотілося, щоб життя повернуло на краще. І вірилося, що має бути краще. До того ж, ми завжди відчували на собі отой великодержавний шовінізм. Згодом, як могли, долали його вплив відродженням національних традицій. Коли ми дізналися про Незалежність, така радість була, така подія!
Н. Ш.:
Чи розуміли ми, що відбувається? Так, звісно: шоку не було. Таке уявлення, наче ми до цього були готові. Наче ми це знали. Сталося очікуване. З розпадом Радянського Союзу ми не відчували розчарування, як багато хто з таких дуже закостенілих партійців. У нас це пройшло природним шляхом – через сумніви і розуміння, що щось не так.
С. Г.:
У 90-ті суспільство почало приділяти увагу популяризації літератури з національного відродження, багато творів було подаровано бібліотеці діаспорою. І, звичайно, був великий запит на народознавчу літературу. На абонементі почали з’являтися нові твори, які були до цього заборонені, автори яких були засуджені за антирадянщину. Переважно це були перші публікації в журналах творів Солженіцина, Дудінцева, Рибакова, Пікуля та ін. На ці твори був шалений попит, журнали видавалися на одну ніч чітко за чергою. Тоді ми справді відчували вітер змін, наче розправлялися крила, і вірили, що імперія зла зникне назавжди.
В. В.:
Пам’ятаєте книжки «НП районного масштабу» чи «100 днів до наказу»? Ми всі знали, що партійні керівники ведуть подвійне життя, що в армії чиняться злочини. І коли вийшли ці твори, ми не побачили нічого несподіваного. Система себе вичерпала, і зміни були неминучі. Ми були свідками падіння режиму, і це сприймалося нами безболісно. Ну, по-перше, ми були молоді. А ви знаєте, молодь сприймає все не так катастрофічно… Ми не жалкували за тим, що втратили, навпаки – раділи демократичним змінам.
С. М.:
До речі, молодь тоді багато читала. Це ще було пов’язано з тим, що тоді книжку треба було дістати: знайти, випитати, вибігати, стати в чергу. Це зараз не проблема: заходиш у книгарню – аби гроші – і можеш книжку будь-якого автора взяти, а тоді інакші були часи.
С. Г.:
А ще, пам’ятаю, у 80-ті роки в Києві було створено “Клуб любителів книги”. Він був дуже популярним, діяв у складі Добровільного товариства любителів книги УРСР (з 1991 року – “Товариство книголюбів України”). Ця масова громадська організація поширювала дефіцитні книги, організовувала презентації, обговорення та літературні вечори. Центральне республіканське правління товариства розташовувалося в столиці. Ми, бібліотекарі, активно долучалися до засідань клубу: знати найновіші видання чи публікації в періодиці вважалося обов’язковою нормою кожної освіченої людини.
РОБОТА НА ЗЛАМІ
Н. Ш.:
Хоча 90-ті були непрості, проте зміни суспільного ладу ми сприйняли дуже позитивно. Нарешті було скасовано пропаганду атеїстичного напряму, партійно-ідеологічного, суспільно-політичного. Раніше це все мало відображатися в планах, які ми складали з величезними зусиллями і фантазією. А тут таке полегшення!
С. Г.:
Потім виходили з партії, хто там був. Ми з Ларисою Шевченко першими з нашої парторганізації поклали квитки, у 91-му. Уже перед цим зовсім іншими очима на все дивилися. Лариса працювала бібліотекаркою в бібліотеці Пироговського, потім вже стала її завідувачкою.
С. М.:
Я в 90-х виконувала почесну місію: була касиркою, видавала зарплату бібліотекарям Залізничного району. Касирам тоді було непереливки: страшенна інфляція, ввели купони – спершу відрізні, потім купоно-карбованці, і лише згодом, у 1996 – гривні. Я йшла до банку, отримувала кошти і потім видавала. Мамо рідна, на ті часи то був цілий мішок купонів! Зі мною йшов чоловік колеги, яка працювала у філії, він кидав той мішок на плечі, як Святий Миколай, а я за ним чимчикувала. Мабуть, саме мене на цю роль обрали, бо мій батько був головбухом і все приказував: «Світлано, вчися на бухгалтера: робота чиста, сидиш собі в теплі, в добрі…» Ну ось, сиділа я, видавала ті гроші. І як на зло зазвичай у п’ятницю, свій вихідний день. Так тривало років з 15, аж поки нас не перевели на безготівкову оплату праці.
Ще, згадую, ми приймали оголошення в газету «Авізо», така товстезна була – для всіх, хто хотів подати об’яву на будь-яку тему. Потім приходив представник газети, забирав. Ми з цього нічого не мали, просто це було на гребені популярності в ті часи і про це цікаво згадати, що ще й така була в нас форма роботи.
Та й взагалі, є що згадати. Пам’ятаю такий дуже випадок цікавий. У нас багато ж студентів готувалися, і серед них – хлопчина з Артемівська, що мешкав у гуртожитку неподалік. Високий такий, сором’язливий. Бувало, як зголодніє, вийде із залу, сяде тихенько в холі й сидить собі гризе бублик, щоб ніхто не бачив. Я не витримала, пішла зробила йому чаю. Ну що, дитина всухом’ятку їсть?! Він після цього трошки освоївся, посміливішав, але все одно був дуже такий спокійний. Час минув, і якось у неділю опівдні заходить до бібліотеки він, а з ним ще якийсь чоловік. Вже потім зрозуміли, що це його батько. Вони принесли нам коробку цукерок і «Артемівське шампанське» як подяку за те, що він вивчився у нас. Приємно було. Таке не дуже часто траплялося.
А загалом у нас стільки було всіляких пригод! Ми ще підзбираємо трошки і поділимося з вами окремим дописом. Словом, весело в нас було – і хороше, і погане, усе докупи. Ми навіть слова Лесі Українки «Щоб не плакать, я сміялась» узяли собі за девіз!
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ. НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ
С. Г.:
Коли вже трошечки повіяло незалежністю, якимось новим вітром, наша бібліотека почала йти теж у ногу з часом. Ми з Орисею Іванівною, тодішньою директоркою, вступили в «Жіночу громаду» при Народному Русі України, керувала нею Марія Драч. Ходили на мітинги, які організовував Рух, брали найактивнішу участь у виборах першої незалежної Верховної Ради. Пам’ятаю, як агітували за Юрія Костенка від Руху. Ходили в позаробочий час по оселях, проводили бесіди з мешканцями, а також із читачами бібліотеки.
Взагалі, це були часи піднесення, віри в незалежне майбутнє України. Ще до офіційного затвердження нового прапора незалежної України наша бібліотека першою в Києві підняла над приміщенням синьо-жовтий прапор. Синьо-жовте полотнище прикрашало читальну залу книгозбірні. І це ще тоді, коли районом керували партійні органи, і ми могли дуже постраждати. Та вже тоді відчувалося, що скоро все зміниться, що часи незалежності наближаються невідворотно. У 1991 році бібліотеку першою в районі освятили.
У бібліотеці було створено народознавчо-етнографічний клуб «Народна криниця», де відтворювалися народні традиції й обряди, а також висвітлювалася маловідома народна творчість. Пам’ятаю, як зараз, перший вечір, присвячений пісенній творчості Січових стрільців. За роки існування клубу відвідувачам демонстрували обряди сватання, весілля, відбувалися релігійно-етнографічні святкування Різдва та Великодня. На наші заходи приїжджали люди з усіх районів Києва – такими вони були яскравими й колоритними.
На фото: Урочисте відкриття клубу “Народна криниця”.
Голова ради клубу Світлана Гула відкриває засідання (23.02.1991).
У бібліотеці працював відділ україніки, туди надходили етнографічні журнали, народознавчі видання з-за кордону, раніше заборонені. У нас були тісні зв’язки з «Жіночою громадою», народним хором Леопольда Ященка, народними майстринями та етнографами, які залюбки брали участь у наших заходах. Які то були заходи? Святкування Різдва – вдома варили кутю, пекли пиріжки, смаколики і приносили на захід, після урочистої частини починалося частування. Або показували традиційне гуцульське весілля: одяг для наречених замовляли автентичний із Франківщини – з постолами і кептариками, так, як колись одягали молодят. У цих дійствах ролі грали наші працівники та читачі бібліотеки, а потім усі присутні вчилися танцювати традиційні гуцульські весільні танці.
На фото: зустріч із філософом Мирославом Поповичем
у відділі україніки (1990-ті).
С. М.:
Згадую, як 1996 року приймали вночі Конституцію. Ми не спали. Тільки ось зараз думаю, що нам треба було так, як балтійцям, відразу від’єднатися від Росії. Щодо переходу на українську мову і зміни ментальності загалом, особисто мені це було абсолютно не болісно. У нас директорка Орися Іванівна була україномовною, і в колективі розмовною мовою була переважно українська. Виняток становили етнічні росіянки, які ніяк не могли перейти на українську, хоча все розуміли. Жодного дискомфорту я не відчувала.
Н. Ш.:
Більшість із нас були з україномовних сімей, закінчували українські школи, в побуті переважно спілкувалися українською мовою, на роботі між собою теж.
ЦИФРОВА ЕРА
Н. Ш.:
На початку двотисячних на нас невблаганно насувалася цифрова ера. Заступниця директора Галина Іжко була однією з небагатьох на той час, хто першою опанував комп’ютер. Їй допомагали її діти. Тоді в бібліотеці було лише два комп’ютери: в Орисі Іванівни і в неї. Вона його активно використовувала і впроваджувала всі інновації, які відбувалися в бібліотечному світі.
В. В.:
Пам’ятаю, нас із роботи направили на курси комп’ютерної грамотності. Ми тоді, якщо чесно, не розуміли доцільності того навчання, бо в бібліотеці був один-єдиний комп’ютер, і той – у директора. Нам здавалося, що комп’ютеризація бібліотек – справа далекого майбутнього. Ми боялися і клавішу натиснути, аби щось часом не зламати, уперше почули комп’ютерні терміни. Але комп’ютеризація відбувалася доволі швидкими темпами. Галина Іванівна була в цьому молодець: пішла вперед семимильними кроками і сказала: «Дівчата, вчіться, бо вас ніхто тримати на роботі не буде!»
Н. Ш.:
Пам’ятаю, в якийсь момент Галина Іванівна відмовилася в нас приймати нові плани, писані від руки. Може, треба їй тепер і подякувати. Вона в якийсь момент сказала: «Вручну нічого не беру. Все повинно бути друкованим». Спочатку я просила набирати мої плани на комп’ютері молоду колегу, бо я ще дуже довго боялася комп’ютера. Потім поступово навчилася ним користуватися.
На фото: колектив бібліотеки на абонементі (2000-ні роки).
В ОЧІКУВАННІ ДИВА
С. М.:
«Ось, у районній газеті надруковано спогад Орисі Іванівни: “Вигляд приміщення старої будівлі плачевний: вузенькі кімнатки, коридори й проходи – усе заставлене стелажами, не протиснутися. Коричневі стелі, посипана штукатурка. На другому поверсі – готель, у всіх номерах – душові. Вони часто заливають. Нещодавно розмокла стеля й обвалився шматок штукатурки. Мало не впав на голову нашій співробітниці. У цьому приміщенні навіть немає вбиральні для читачів».
Н. Ш.:
Ми чекали на нове приміщення для бібліотеки, бо зі старого нас уже «виживали»: постійно затоплювали. Ну, як не в одному місці, то в іншому. Топили просто безбожно. Особливо діставалося сховищам. Скільки книжок пропало!!! Ви ж пам’ятаєте, над нами був готель. Там прогнили труби по стояку, і вся вода з ванних кімнат йшла у наші сховища. Вони вже самі не знали, як убезпечитися. У нас половина стелажів була накрита плівкою. Навіть якийсь час ми не могли вмикати світло. Ходили з ліхтариками: боялися, щоб не було замикання.
В. В.:
Орися Іванівна наполегливо просила керівництво району надати нам нове приміщення. Наша бібліотека відігравала значну роль у житті району, а директорка користувалася авторитетом і повагою в адміністрації. І постійно наголошувала на необхідності вирішити питання з бібліотекою. І у 2008 році у новобудові спеціально для бібліотеки було виділено приміщення, в якому ми зараз розташовані. Це вперше за роки незалежності України в столиці було побудоване приміщення для бібліотеки.
С. М.:
Ми втрачали літературу, Боже, ми її і прасками сушили, і чого тільки не було… Ми так раділи, коли будували будинок на Освіти, 14-А, бо бібліотека обслуговувала 7–8 тисяч осіб на рік, і це чимало. Тож нам пан Сидоров, Іван Петрович, пообіцяв: «Я вам зроблю подарунок: у вас буде нове приміщення!»
На фото: 55-річний ювілей Світлани Гули (2007 р.).
А далі було ВЕЛИКЕ ПЕРЕСЕЛЕННЯ. Про цю сторінку життя бібліотеки нам теж є, що розповісти. І невдовзі ми це зробимо!
- Більш ранні спогади наших колег, про 1975-1985 роки, ви можете прочитати тут.
- Історія бібліотеки у фактах 1985-2016.
